Дударчук Петро Матвійович: тесля на всі руки

Я вирішив написати розповідь про мого діда перш за все не тому, що він мій родич. Дударчук Петро Матвійович був відомим теслею у Червоному після Другої світової війни. Пропрацювавши більше 30 років на спиртовому заводі, він також майстрував з дерева різні вироби мешканцям селища. Був з не аби яким почуттям гумору та золотими руками.

Мій дід народився у 1924 році в селищі Мельники, Волинської області. Закінчив 10 класів місцевої школи. Під час Другої світової війни як остарбайтер був вивезений до Німеччини.

Після війни він закінчив Львівський культурно-просвітній технікум. Свою майбутню дружину – Максимчук Ніну Іванівну, він зустрів у Слов’янську, Донецької області.

Першого сина вона народила йому у Мельниках – Дударчука Валерія Петровича, 1951 року народження (доречі, вчився на паралелі з відомим нині Бачинським Валерієм Станіславовичем).

Згодом родина мого діда переїхала на Житомирщину до селища Червоне. Спочатку він оселився у Малих Мошківцях. Пізніше, від спиртового заводу, дід отримав житло у центрі Червоного біля базару, де й народилися ще троє його дітей: доньки Ада та Віра, другий та наймолодший у родині син – Олександр.

Все своє життя дід пропрацював теслею на спиртовому заводі. У вільний час підробляв на замовлення для місцевих жителів селища. У половині дворів мій дід точно щось майстрував, бо мав широкий профіль теслі та гарну репутацію. Робив від віконних рам, дверей, стріхи до труни. З виготовленням останніх був кумедний випадок. Який досі мені згадують люди, які його пам’ятали.

Мій дід був людиною відповідальною і робив усе на совість. Так от, при виготовленні труни, він іноді лягав сам у неї, щоб вірно все підігнати. Одного разу у майстерню заходить людина, бачить пусту труну….і тут встає мій дід з неї. Людину ледь не схопив серцевий напад але потім всі розсміялися.

Дударчук Петро Матвійович ще був відомим серед мешканців, бо проживав у самому центрі села. В базарний день, неділю, біля його города та у подвір’ї мешканці часто лишали свої велосипеди, прив’язували коней. Потім заходили в гості, спілкувалися.

Незважаючи на почуття гумору, мій дід був доволі стриманий та, часом, суворий. Коли його розізлиш, то тільки від одного погляду хололо все всередині.

У вільний час, окрім свого основного заняття – теслювання, він любив читати книжки, збирати картини та ходити по гриби. Окремим захопленням були походи до лазні. Дід не просто ходив помитися, він залазив на саму високу щаблину і парився там довго. У мене в дитинстві вистачало духу лише засунути носа у ту парілку і дременути назад, настільки там було спекотно.

Після закінчення університетів, після армії – діти роз’їхалися із батьківської хати. Старший син пішов служити, молодший – працювати у Житомир. Доньки виїхали до Києва.

На пенсії дід робив невеличкі халтури, бо спрацювався за життя і не міг вже тягнути об’єми як в молодому віці. Тримав себе у формі, ходив до цирульника, користувався парфумами, носив відпрасований одяг.

Дружина померла у 1994 році. Діду стало важче доглядати за будинком, та й вік брав своє. Через 5 років, у 1999 – помер і дід… Згодом, там де була дідова хата і ще сусідські – все знесли.

Ти був звичайним теслею, відомим майстром на селі

Робив лиш користь людям на радість кожному із них

Тримав порядок завжди, на заводі й у дворі

Тебе пам’ятають –  ти нікуди не зник

Всього себе ти віддав справі своїй

Родину велику створив за життя

З негараздами віддано вів ти двобій

Хай пухом буде, діду, земля

На розвиток сайту

Антон Булій