Розділи сайту
Червоне мого дитинства: оберіг на все життя
… весняне Червоне 91-го року привітно зустріло мене. Перший квітневий цвіт розносив аромат по подвір’ю дідової хати. Гомін пташок зливався у прекрасну мелодію. Тоді я ще не здогадувався, що це будуть самі найщасливіші роки мого життя…
***
Я народився у Києві та проїхав півсвіту, щоб знову повернутися до рідного міста. Все було б дуже тривіально, якби на моєму шляху не трапилось диво – селище Червоне. Це батьківщина моєї матері та самих найдорожчих мені й нині людей. Декого вже немає в живих але той теплий слід, що вони лишили в моєму серці – назавжди.
Приїхавши з Крайньої Півночі до Червоного, я відразу відчув контраст емоцій. Затишне селище, спокійний ритм життя, чудовий клімат Полісся – все це було незрівнянно! Саме головне, біля мене тепер були мої улюблені дідусь та бабуся, мій дядько. Разом з моєю матір’ю увесь цей ансамбль теплоти та турботи й зародив тоді магічний вплив Червоного, який діє й досі.
***
Пам’ятаю як зараз, щойно ми приїхали, через декілька днів у мене був день народження. Свої 9 років я святкував під чудове меню моєї бабусі, яка працювала у шкільній столовій. Маючи велику родину з чотирьох дітей та чоловіка, бабуся завжди могла здивувати гастрономічними смаколиками. Доки вона була жива та я гостював у неї – завжди щось смачненьке клекотіло на грубці, яку дід старанно розпалював.
Мій дід, то окрема історія, про яку я писав вже раніше. Це була така людина, яку важко охарактеризувати відразу. Оскільки, я майже копія його, то мені простіше усвідомити його риси характеру та поведінки.
…бабуся лежала у лікарні, ми з дідом вдвох на хазяйстві. На плиті у казані доходить пшоняна каша зі шкварками, радіо розповідає про погоду на завтра. Дід сидить у напівоберті та вглядається вдалечінь через вікно на кухні. Розташування нашого будинку було таким, що з подвір’я та вікон до дороги було видно аж до бані. Дід дуже любив спостерігати за ритмом селища, спершись на хвіртку або з вікна.
Після обіду, ми з ним любили виходити на двір та дивитися на хмари. У нас було таке змагання: хто більше віднайде хмар, схожих на якісь земні об’єкти. Не пам’ятаю, хто вигравав та й то було неважливо. Важливим був зв’язок з дідом. Слухати його розповіді, наповненні одночасно гумором та настановами, ходити з ним по гриби, до цирюльні. Відчувати запах тютюну та одеколону “Саша”. Коригуючий ситуацію погляд, та мінливий настрій – все це так передалося мені від нього…
Пішовши до школи, я потрапив одразу на клас старше. Вчитися було нескладно тому, що плеяда чудових вчителів турботливо сіяла зерно знань в наші душі. Так, саме в душі. Вчителі того часу були ще ті психологи, це я можу авторитетно заявити, отримавши у майбутньому освіту психолога. Той підхід, поєднання дисципліни з зацікавленістю до предмету, для мене й досі є еталоном. Так, я був далеко не подарунок і, як звичайний підліток, мене тягнуло поганяти м’яча. Але на противагу цьому, у мене було навчання, яке я міг поєднувати зі своїми захопленнями. Одне з яких, то була риболовля.
… моє перше вудилище подарував в 11 років мій дядько. То було бамбукове удилище з жовтим поплавком. На ті часи, то було розкішно. Я його беріг, а ловив на вирізані з товаришем у Криловецькому лісі – ліщинові. Дядько Шура, то був мій товариш за сумісництвом. Дякуючи йому, я вже 31 рік захоплююсь риболовлею. У 1997 році я поїхав з селища, але часто приїжджаючи до Червоного, однією із перших справ – біг до ставка. Люди, які мене знали, казали: о, а де ще можна побачити Антона, як не з вудкою. Так, я фанатів від риболовлі. У дядька було два дерев’яні човни, які він мені давав у користування. Мені було так приємно від довіри таких субмарин підліткові, та від того задоволення риболовлі з човна.
Розрізаючи дзеркало червоненської Пустохи, я й досі згадую дитинство. Приїжджаючи щороку до Червоного, пливучи на гумовому човні розумію, дерев’яний човен – то є щось особливе…
***
Ось зацвіли тюльпани, а значить скоро кінець травня та канікули! Як же я чекав їх. У голові проносилося стільки планів, задумів на літо. Такі масштаби і це все у межах селища, яке здавалося цілим світом тоді.
Подарувавши квіти вчителям, склавши іспити та отримавши перелік літератури для читання на літо, я стрімголов біг додому. Прийшла пора дати навантаження моєму “Салютові” та риболовним знаряддям.
… окрім риболовлі, мій дядько привив мені любов до футболу. Не просто бігати з хлопцями, а саме стежити за світовими подіями. З 1994 року й до сьогодення, я вболіваю за київське “Динамо”, італійський “Мілан” та віднедавна, за житомирське “Полісся”. Воно вперше за свою історію грає зараз в УПЛ.
Футбол… Увесь мій літній графік складався з трьох речей: риболовля, дослідницько-розважальна діяльність по Червоному, та гра у футбол поки м’яча не стає видно. Як зараз пам’ятаю: збираємось у 6 вечора на шкільному стадіоні та гемселимо того м’яча аж до 10-ої. Вже над головою літають кажани, хрущі. Вся ця іскадріль лише додавала шарму. Потім до криниці, що біля школи. П’ємо крижану воду та по домівках, бо о 3й ночі вставати на риболовлю на Грабарку, у Городківку чи на заводський став…
Літо пробігало миттєво. Риболовля, футбол, будування халабуд, лазіння по деревах, запікання картоплі, майстрування луків, купання на водоймах… Цей перелік нескінченний. Але все гарне пролітає швидко. Останній тиждень перед школою, кожен день цінуєш, як останній у житті.
Перше жовте листя та прохолодні ранки натякали, що потрібно збирати портфель та здавати у бібліотеку книжки, що читав влітку. Розпочався новий навчальний рік. На уроках фізкультури, коли вони йшли першими у розкладі, вже іній на стадіоні. Потихеньку починає гуркотіти цукровий завод, який вже у жовтні заповнить усе селище своїм п’янким ароматом буряку. Це щось особливе та незабутнє. Цей запах, буряки обабіч дороги, все це пануватиме до кінця листопада.
Закінчивши 9 класів, я поїхав до Києва. З важким серцем покидав Червоне. Воно ніби то шепотіло мені – а ми ще зустрінемось? Маючи зворушливу натуру, мені важко дався той від’їзд. Обертаючись в сторону крайніх будівель Червоного, я пообіцяв селищу, що ніколи не забуду та не залишу його без уваги…
***
…27 років я вже проживаю у Києві. З того часу щороку дотримуюся своєї обіцянки і відвідую мого давнього товариша. Тепер у мене ще одна важлива місія, тут поховані дорогі для мене люди…
***
Десь там, на схилах Полісся
Між вербами та ставками
Затишне існує місце
Яке володіє думками
Магічне воно, та душевне
Колискою є для усіх
Відверто скажу і напевно
Не любити Червоне, то гріх
З теплотою в серці, Антон Булій