Цимбаліст Віктор Петрович – відомий актор з Червоного

Віктор Петрович Цимбаліст народився 25 січня 1931 року в селищі Червоне, Бердичівського району, Житомирської області. Радянський і Український актор, Народній артист України (1982 рік), лауреат премії Союзу театральних діячів України «Наш родовід» (1997 рік). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями.

В 1952 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенко-Карого.

1957 року закінчив Київську консерваторію ім. П. Чайковського (нині Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) (клас професора Івана Паторжинського).

***

Закінчивши Київський театральний інститут, став працювати в Театрі ім. Івана Франка. Це була висока на зріст, міцної статури молода людина. Було видно, що це – талановитий актор з прекрасною зовнішністю і чудовим голосом. Працюючи в театрі, він паралельно почав навчатися у Київській консерваторії за класом вокалу, вдосконалюючи свій голос. Він, драматичний актор, міг співати і як професійний оперний співак. Кажуть, що народний артист Іван Сергійович Паторжинський – його педагог, дуже хотів, щоб Віктор Петрович працював в опері, і його запрошували, але Цимбаліст залишився вірним драматичному театрові. Це була людина з життя, а не яскравий театральний тип.

Театральні ролі:

Зевс («Енеїда» Котляревського);

Гриць, Василь («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Циганка Аза» Старицького);

Михайло Гурман («Украдене щастя» Франка);

Андронаті («У неділю рано зілля копала» Кобилянської);

архієпископ Реймський («Біла ворона» Рибчинського, Татарченка);

Свічка («Свіччине весілля» Кочерги);

Криницький («Павлинка» Янки Купали);

Голова («Різдвяна ніч» Гоголя);

Едмунд («Король Лір» Шекспіра).

Знявся у фільмах:

1956 – Кривавий світанок – Семен Ворон

1956 – Головний проспект – епізод

1959 – Веселка – Роман

1962 – Свіччине весілля (фільм-вистава) – Іван Свічка, зброяр

1963 – Люди не всі знають – епізод

1964 – Фараони (фільм-вистава) – Аристарх

1970 – Для домашнього вогнища – офіцер

1974 – Кассандра (фільм-вистава) – Сінон

1978 – Дві сім’ї (фільм-вистава) – Самрось, гуляка та п’яниця з багатої сім’ї

1985 – Диктатура (фільм-вистава) – Сироватка

1990 – Балаган – “Майстер”

А яким Віктор Петрович був у повсякденному житті?

По-перше, це була людина – совість театру. Не перебував у «лавах партії», не займався профкомівською діяльністю. Все життя пройшло у цьому колективі. І за весь цей час абсолютно нічим себе не заплямував. Від природи він був людиною дуже міцної статури. Про його міць і зараз згадують у театрі. Як, наприклад, стоячи на палубі пароплава, де починав лунати могутній гудок, Віктор Петрович брав верхнє «до», яке легко «глушило» міцний звук. Пірнав у море і так надовго зникав, що люди на пляжі починали хвилюватися: «Треба викликати міліцію, тут чоловік зник…» Та через деякий час він спокійно виринав дуже далеко від берега. Міг, тримаючи зубами мідного п’ятака, взяти його пальцями і повернути наче фольгу так, що одна половина площини монети з другою утворювали кут у дев’яносто градусів. Віктор Петрович був надзвичайно скромною людиною. Ніколи не виступав на зборах. Ніхто не чув, щоб він підвищував на когось голос чи лаявся.

Ніколи нічого не просив у  керівництва – ні ролей, ні підвищення зарплати, ні звань. Грав те, що йому давали. І грав, як правило, чудово. Був скромною людиною. Саме скромність підштовхнула актора освідчитися в коханні майбутній дружині, запропонувати їй руку і серце в досить своєрідний спосіб. Це було так. Одного разу Віктор Петрович підійшов до Галочки. Встромив у зуби мідну монету: три копійки, потім пальцями швидко зігнув кілька разів догори і вниз, витяг зігнуту монету, простяг її майбутній дружині і сказав: – Коли ми разом з тобою зістаріємося, пригадаєш тоді, який я колись міг зробити подарунок. Галочка зрозуміла, що це і є його освідчення. Невдовзі вони побралися.

Взагалі Віктор Петрович шляхетно ставився до жінок. Колись говорили про козака, справжнього лицаря: «Дівочі ноги грів у шапці». Так це про Віктора Петровича. Він був дуже уважним, шанобливим з колегами-актрисами, знайомими. Любив свою доньку, дружину, про яку говорив: «Ось моя Галочка, може, комусь вона й товстенька, а мені гарна, люба та мила». Мабуть, саме тому він був таким переконливим, привабливим на сцені де треба було виявляти ставлення до жінок. Колеги про нього казали, як він зворушливо вмів «любити» на сцені. Цьому неможливо навчитися. Для цього треба мати чисту, благородну, щедру душу.

Його дочка Оля говорила, що у колі сім’ї він любив розповідати смішні історії, бувальщини. В театрі згадували, як кумедно він умів зображувати звірів, особливо маленького зворушливого песика. Смішно копіював і декого з акторів, але не образливо для них. Іноді вдавався до жартівливої містифікації.

Згадували, як він домовився з водієм службового автобуса, щоб той відпустив гальма та нахилив голову, наче в кабіні нікого немає. І гурт акторів, що стояли поблизу театру, бачив, як Віктор Петрович, підійшовши до автобуса, почав його штовхати, і той поволі рушив з місця до колишньої вулиці Карла Маркса – вона стрімко йде вниз. Акторів з криками: «Що ви робите, Вікторе Петровичу ?» – кинулися за автобусом і, наздогнавши, намагалися відчинити дверцята, щоб загальмувати машину. Та водій швидко випростався і гримнув на них: «Чого ви ламаєте автобус?» Актори озирнулися, побачили всміхнене обличчя Віктора Петровича і самі теж розсміялися.

Дехто згадував про нього як про мовчуна. Так, він дійсно був неговіркою людиною. Але за цим ховалося велике внутрішнє життя. Він багато читав. Особливо любив історичні романи. Був дуже уважним і спостережливим. Саме завдяки цьому він міг копіювати акторів, зображати звірів… А, головне, переносити свої життєві спостереження в ролі, збагачувати їх, що допомагало ставати кожній з них значним явищем. Недарма колеги казали про нього: «Останні десять років – що не роль чи навіть епізод – то шедевр». Саме уважний, спостережливий погляд на життя, на мистецтво підштовхував Цимбаліста до розуміння: треба грати не характер, а тему. Був за театр ансамблю, бо не раз від нього чули: «Треба не роль грати, а виставу». І відданість виставі, театру були в нього дуже зворушливими. Коли в «Енеїді» його роль грав інший актор, черговий виконавець, він, народний артист України, маючи вільний вечір, йшов в оркестрову яму і співав разом із хором, щоб допомогти їм, бо хор був замалим. Це було велінням його душі… Також за велінням душі він співав у церкві. Приходив, як усі віруючі, і приєднувався до церковного хору. Від себе, без запрошення. І знову за велінням душі: щоб хвала Господу була красивішою й величнішою.

Одного дня, після збагачуючого душу церковного співу, він прийшов додому, ліг відпочивати; заснув і більше не прокинувся. Це було 30 січня 1998 року у Києві. Господь начебто позбавив його страждань, яких люди зазнають, коли полишають цей світ. І разом із тим, такий невимовний жаль огортає тебе, як подумаєш, скільки ролей в його блискучому виконанні ще міг побачити глядач, отримати насолоду від його гри: як чисте, віддане мистецтву життя його могло життєдайно впливати на колег, виховувати молодь… Поховали його на Байковому цвинтарі.

За матеріалом книги “Світлі душі театру”, Олега Комарова.

На розвиток сайту

Антон Булій