Околицями Червоного. Тур вихідного дня.

Неділя, напрочуд, після тривалих дощів передбачалася погожою. Постало питання: щось зробити вдома (роботи восени уйма!), чи майнути до лісу? Звісно, друге перемогло! Не за кількістю грибів, бо інтернет тріщить від світлин і відео про шалені грибні “улови”, а задля перезавантаження, аби подихати свіжим повітрям і помилуватися чарівним осіннім пейзажем. Правда, прихопила відеречко та ножика й подалася на зустріч з природою.
Ооо, якою ж бажаною і успішною була ця зустріч!

***
Напрямок взяла на Крилівку. Вже, заїхавши до парку, відчула рідний запах лісу. Чому рідний? Народилася я на Поліссі, хата стояла неподалік лісу, тому у ньому ми бували часто. А осінь відзначалася особливим заняттям: коли опало листя і вже підсохло, ми брали граблі і мішки , прямували всією сім’єю на його заготівлю. Листям вкривалися “копці”, у які на зиму закопувалася картопля для зберігання (погреби не будувалися, бо близько знаходилися підземні води і затоплювали їх). Найбільш підходящим було дубове листя, тому треба було поспішати, аби не вигребли ті ділянки. Яка то була радість для нас , дітей! І попрацюємо, і набавимося. Ну, ось – згадала баба, як дівкою була….
Тим часом я вже під лісом!

Традиційно: починаю з, так званого, маленького лісочку. Років біля п’ятидесяти тому він дійсно був маленьким і за площею, і за величиною сосенок, а сьогодні – лише за квадратурою. Хотілося вірити, що і він так зрадів мною, як я ним: привіталася, вдихнула на повні груди і поволі стала досліджувати територію. Вже через пару кроків натрапила на парочку піддубників: не дуже хотілося їх брати, так як вони вважаються умовно їстівними, але давно чула таке повір’я, що необхідно брати першого гриба, який зустрівся(звичайно, крім поганок), аби не образити грибне царство, бо не буде нічого траплятися. Повірила, взяла.

Раптом ще за кілька кроків, сховавшись у сухій траві, саме під молодою осикою виструнчився невеличкий підосичник.

А трохи глибше, на сонячній полянці, потішили мене зеленушки. Мабуть, мало хто знає про них, бо були нечепані. Та й не так то легко їх можна було помітити серед опалого осикового листу, яке кольором збігалося з шляпками цих грибочків.

В пошуках маслят не пофортунило – очевидно, визбирали. Зате був час роздивитися красу осіннього лісу: височіли сосни, ніби впираючись у голубінь неба; клени осінь одягнула в золоте вбрання, а їх опале листя килимом простелилося на вже дрімаючій землі; дуби тільки збираються переодягатися, неохоче змінюючи свій колір; берізки ведуть себе по-різному – одні вже пожовтіли, а інші, мов ті жіночки, що довго не хочуть піддаватися сивині, стоять майже зелені; вільха, як молода дівчина, красується соковитою зеленню свого вбрання.

Під час такого тривалого спостереження час від часу чувся неспокійний крик крука, який, ніби, проявляв своє невдоволення присутністю незнайомки в його володінні. Ось тільки дятел-трудівник, не знаючи вихідних, не звертаючи ні на кого уваги, перелітав з дерева на дерево, ретельно обстежуючи своїх “пацієнтів”.
Не могла оминути посадки, де серед поля насіялися і вже повиростали чималі сосни, але тут задоволення отримала лише від частинки літа, яке причаїлося на узбіччі дороги – свою красу ще дарували квітучі конюшина, молочай і цмин (безсмертник).

Настав час перейти до великого лісу, там теж маю свої грибні місця, але, окрім пари груздів, яких я залишила в спокої, нічого не трапилося.

Зупинилася біля невеличкого мурашника, спостерігаючи за цілеспрямованою метушнею цих працелюбних комах.

Сонце повільно котилося на захід, тому в глибину лісу не наважилася йти. Ще раз помилувалася його неймовірною красою, залишивши це у кадрі.

Та не змогла оминути величі плеса нашої славнозвісної Пустохи, потоку води через дамбу, прибою хвиль, які настирливо штовхав до берега вітер, шелесту очерету, що, мов би то, нашіптував якісь розповіді похиленим вербам.

Дивлячись на все це, ніби зупинився час, ніби завмерло щось у душі , ніби стали виростати крила і птахом хотілося злетіти над водою. Та, швидко опустившись на землю, подякувала чарівниці природі і з переповненими почуттями радості, зі словами: “грибів мало – вражень багато”, попрямувала додому.

Андрійчук Тетяна Григорівна

(16.10.25)

====================

На розвиток сайту