Шляхами Героїв – Леонід Боримський. До Дня українського козацтва.

1 жовтня 2025 року в центрі культури і дозвілля розпочато цикл пам’ятних заходів під назвою “Шляхами Героїв”, де планується висвітлення життєвого шляху кожного земляка, хто поліг за Україну, за нас з вами і відкрили його вшануванням пам’яті Боримського Леоніда Вікторовича. Відбулося це саме в День козацтва, оскільки, Леонід , навчаючись в Києво-Могилянській академії, вступив до Братства козацького бойового звичаю “Спас” ! був його братчиком до останнього подиху.
На захід були запрошені батьки Леоніда – мама Ірина та батько Віктор. В залі, який наповнили учні та дорослі, панувала тиша як знак пошани і вдячності світлому образу Леоніда Боримського.

***

Леонід Боримський народився 7 березня 1997 року в селищі Червоне, Житомирської області. Ріс жвавим допитливим хлопчаком.

Школу закінчив з відзнакою. Був старанним зразковим учнем. Ці слова підтверджує нам його однокласниця – Ірина Марусич.

У 2014 році вступив до омріяної КМА на факультет історії і політології. Як він говорив, з цього часу почалась найкраща частина його життя. Він потрапив в СВОЄ середовище, в коло СВОЇХ за духом, розумом, свідомістю людей.

Навчаючись в Могилянці знайшов друга-брата по духу Євгена Феденка.

Відразу влився в могилянську спільноту, запалився її особливим фірменним “Могилянським” духом.
Щороку на день народження Сковороди традиційно “мили” його пам’ятник, що біля центрального входу в КМА.

Святкували Водохрещу на Дніпрі, щедрували в Могилянці, на день Валентина працювали “валентинчиками”, трохи казилися…

Будучи першокурсником Леонід стає братчиком у Братстві козацького бойового звичаю «Спас» та активно долучається до його діяльності. Про нього згадує засновник і голова Братства Вадим Васильчук: «Йому подобалося бути у війську, був задор, знайшов ще одне товариство – братство. Йому подобалося робити те, що він робив. Натхнення – що він у правильному місці у правильний час».

Вже з другого курсу навчався на бюджеті за відмінні успіхи.
В студентські роки Леонід активно займався громадською діяльністю: брав участь у фестивалях і козацьких заходах, об’їздив пів країни з батогами та шаблями, просуваючи козацьку культуру. Брав участь у «Козак-квестах», «Країна Мрій», подіях на підтримку української мови. У 2016 році разом зі спасівцями долучився до фестилю присвяченому Шевченку, ШЕ-фест в Моринцях. Де познайомився і потоваришував із засновницею і організатором фестивалю Юлією Капшученко.

Разом із братчиками організовував у Києві святкування Дня Соборності на мосту Патона. Навіть здійснив велотур Європою.
З 2017 по 2020 роки в складі різних концертних груп зі спасівцями демонстрували козацьке бойове мистецтво жителям Донеччини і не тільки.

Ще під час навчання поліпшував знання англійської мови і досяг рівня Proficiency (C2), німецьку до розмовного рівня опанував сам. Після закінчення навчання в Могилянці з другом-братом Євгеном Феденком заснували міні туристичну компанію і чотири роки проводили екскурсії “Небанальний Київ” для іноземців.
Потім працював в Американо-Українській турфірмі “Historicaljourneys”, планував маршрути історичними місцями України, бронював квитки на перельоти, переїзди, бронював місця проживання.
Для Леоніда це було не просто навчання чи заходи – це була частина особистого прагнення берегти українську культуру й традиції.

З дитинства захоплювався історією давнього Риму та поєднував це з реальним служінням. Він вільно володів англійською, сам вивчив німецьку, тому у війську охоче працював із іноземними колегами. І навіть позивний взяв собі відповідний – Ремус/Рим.

***
Сам вирішив, сам обрав, не дослухався ні до сліз, ні до благань родин… вирішив долучитися до лав 3-оїокремої штурмової бригади. Спочатку пройшов навчання, відбір в Києві у Святошинському навчальному центрі і пішов воювати.
В складі відділення були представники різних країн Польщі, Фінляндії, Швеції, Швейцарії, ПАР, Канади, Колумбії… Керівники відділення та батальйону згадують Леоніда з теплом: «Ми як на світ народились, коли Ремус у нас з’явився, він один може розібрати, що вони говорять. Весь переклад інструктажів, наказів тощо було на ньому. Нам тепер без Ремуса дуже складно». За два місяці дослужився до заступника командира відділення.

За два місяці до Нового 2025 року Леонід отримав серйозне поранення в голову. Під час бойового завдання відстояв з побратимами позицію, виніс на собі побратима. Пройшовши лікування та реабілітацію – повернувся на фронт.
На службі подружився з Яремою – 21-річним поляком, який приїхав воювати за Україну, бо був етнічним українцем. Незадовго до загибелі Леоніда Ярема зник безвісти. Вже зараз рідні дізнались, що військовий теж загинув. Нині у Києві на Хрещатику рідні поставили поруч їхні портрети, щоб друзі залишалися разом.
15 березня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Копанки Ізюмського району Харківської області Леонід загинув. Поховали його 22 березня у рідному селищі Червоне.
За тиждень до загибелі військовослужбовцю виповнилося 28 років. Подарунки від родини забрати з пошти так і не встиг, батьки поклали їх вже до труни: вишиванку, Історію Римської імперії та годинник.
«Мій Леонід – це друг, однодумець, моя душа, моя гордість, мій янгол-охоронець, син, який не шукав бронь, а який добровільно вдягнув БРОНЮ на себе!», – розповідає його мати Ірина Боримська.
Дух патріотизму, відданості своїй справі у родині Боримських-Скобелів закладений з діда-прадіда. Одного разу при зустрічі з Леонідом Володимировичем, дідусем Льоні, він мені з такою тугою і водночас із гордістю розповів: «У нас же і Саша воює і Льоня пішов воювати, бо сказав: « А як я буду дивитися в очі своїм дітям, що я їм скажу?!»
На жаль! Не встиг. Не дочекався своїх дітей. Йому навіки 28!

Хвилина мовчання
У Леоніда залишилися батьки, сестра, бабуся і дядько, який продовжує його справу у війську. Леонід залишився в пам’яті друзів і товаришів як щира, безкомпромісна людина, для якої патріотизм і служіння Україні були життєвим вибором.
«Все життя під час наших словесних і життєвих баталій, ми закінчували спір з ним словами: «Ти наш незБоримийБоримський!». І братство, яке він обрав серцем теж має співзвучне гасло: «Якщо чуєш в собі правду – ти НЕЗБОРИМИЙ», – згадує мама Ірина.

Низько вклоняємося вам, батьки, з великою вдячністю за виховання сина. Неможливо знайти слова, які б загоїли вашу рану – вона глибока і вічна!
Одна лише пам’ять про Льоню зможе втішити ваші душі, ваші серця – це те що ми намагалися сьогодні зробити. Адже людина живе доти, поки її пам’ятають!
Від покоління до покоління передаваймо цю пам’ять про Леоніда, про всіх земляків, хто віддав найдорожче – своє життя в ім’я того, аби жили ми з вами у вільній, незалежній Україні!

***
Заплакало небо. Верба похилилась.
Замовкли вітри, тільки мати молилась.
Героя душа відлітала на небо,
Упав він в бою, Україно, за тебе.
А поруч, з очима від болю сумними
Схилились його бойові побратими.
Помститись клялись вони, взявшись за зброю.
І грім прогримів тричі – СЛАВА ГЕРОЮ!
Слава Україні!
Героям слава!

Дякуємо ЗСУ, які продовжують справу Героїв і дали можливість провести захід.
Дякуємо за надану допомогу в організації заходу, перш за все, мамі Ірині і тату Віктору, Ірині Марусич, Вадиму Васильчуку, Євгену Феденку, Юлії Капшученко і всім вам за те, що відгукнулися, уважили, вшанували!

=====================

Андрійчук Тетяна Григорівна, Сич Наталя Василівна, Антон Булій – до Дня українського козацтва.

(01.10.25)