Розділи сайту
Червоненські вузькоколійки на Бердичів та Кодню
На головному фото: виїзд у травні колективу залізничників на відпочинок
Вас чекатиме цікава розповідь, яка на 90% базуватиметься на спогадах місцевих, а не на сухих історичних фактах. За це я й обожнюю свою краєзнавчу діяльність, коли пробуджую своєю зацікавленністю бурхливі історичні спогади мешканців Червоного. Мова піде про вузькоколійне сполучення: Червоне – Бердичів та Червоне – Кодня.
***
Про наші місцеві залізничні шляхи вже неодноразово писалося на теренах Інтернету. Все це добре, історична достовірність, конкретика, але як на мене, людські спогади – більш душевні. Я із захопленням прочитав книгу Мокрицького, де шановний Георгій Павлович розповів про вузькоколійні напрямки, але не мій стиль – копіювати вже написане, та видавати за своє. Тому, було вирішено звернутися до небайдужих краєзнавців, які й допомогли мені відтворити факти майже 100-річної давнини.
Червоне – Бердичів
Цей напрямок побудували на початку 20-го століття, у 1914 році, залучивши німецьких фахівців. Маючи потужний цукровий завод та спиртовий, Червоне могло собі дозволити експортувати їх продукцію до інших міст та населених пунктів Росії та Європи. В ті часи вся логістика була на гужовому транспорті, який значно поступався у швидкості майбутній вузкоколійці. Той же спирт, ще за царя, возили діжками. Тому, було вирішено, для покращення торгівлі побудувати історичний залізничний шлях до Бердичева, з якого вже далі йшло наше “біле золото” та спирт вищого ґатунку по іншим точкам доставки, з якими Терещенки заключали договори.
Паротяги, якими возили товар, були німецького виробництва та серед машиністів мали прізвисько – “герман”. Пізніше, на колію “стали” паротяги російського виробництва. Для перевезення робітників, керівництва – використовували дрезини. Також були так звані “шведки”, де керування, що призводило до руху, відбувалося вручну.
Ремонт колії на дрезині, кінець 1980-х
У 1963-65 роках, коли на Бердичів ще не їздили автобуси з Червоного, до паротягів чіпляли додатково 1-2 пасажирських вагони. Вони були доволі вмісткими, до 30-ти чоловік.
Чергові по станції – Петрук Лариса та Приверенда Ольга, машиніст – Царенко В.В.
Квитки можна було придбати на станції, яка знаходилася недалеко від “Червоних номерів”, що навпроти будинку культури. Таким чином, мешканці їздили у справах, на навчання до Бердичіва. Уся поїздка тривала близько години. Автобуси на Бердичів з’явилися лише у 1968-69 роках.
Потяг, який вирушав у напрямку Бердичіва, чи пізніше – Кодні, проїжджав через Польовий тік. Там було розгалуження напрямків. Доїхавши до розвилки, машиніст потягу отримував жезл. Це було своєрідною перепусткою для подальшого слідування по маршруту та гарантією, що зустрічна смуга буде вільною. Якщо маршрут був на Бердичів, то паротяг їхав до Корніловки і там робив зупинку, бо було також розгалуження: Бердичів чи рафінадний завод. У Корнілівці була вже ширококолійна станція, де робили переливання спирту, відвантаження цукру. Доїхавши до Корніловки, наш Червоненський потяг розвантажувався та з пустими вагонами (паротяги чіпляли до 10-12 вагонів за рейс, які вміщали до 15 тон) повертався до Польового току, де здавав попередній жезл, та отримував новий, на Червоне.
Колектив залізничної гілки та працівники депо
Жезл мав з себе на вигляд кільце, діаметром десь 40 сантиметрів. На ньому був невеликий шахтарський ліхтар. Ця конструкція дозволяла легко чіпляти жезл на руку та у темну пору доби його було видно здалеку.
Процедуру з жезлом проходили й потяги коднянського напрямку у такій же послідовності.
Напрямок Червоне – Бердичів проіснував до 2002-го року, та весною 2003-го був остаточно демонтований.
Червоне – Кодня
Вузькоколійка з Польового току до Кодні будувалася під час голодомору у 1932-33 роках силами місцевих робітників та залучених з навколишніх сіл. Наймали містобудівників тому, що вузькоколійка проходила через декілька водойм. Наприклад, та ж фоса у Кукільні, мости біля спиртового заводу. Вузькоколійка брала початок біля бурячних ям, з яких починався процес виробництва цукру. Депо було перед цукровим заводом, ближче до заводського ставу. Далі, потяг йшов до Польового току, отримував жезл. Потім неподалік Кукільні та Великих Мошківець, поза Миролюбівкою (тоді назва села була Розкопана могила), далі полем, через ще один об’їзний міст і аж до самої Кодні. Протяжність усього маршруту була близько 30 кілометрів. Незважаючи на роки голодомору, робітників добре годували.
Петровський Микола Францович
Відмінність з Бердичівським напрямком була у тому, що з Коднянського возили буряк до Червоного, коли Бердичівський був суто на експорт спирту та цукру. Припинив своє функціонування напрямок Червоне – Кодня через декілька років після розпаду Радянського Союзу. Вузькоколійку розібрали та продали шахтарям тому, що рейки були такого стандарту, які підходили для гірничо-видобувної діяльності.
Сполучення між спиртовим заводом та цукровим, припинило своє існування у 2004-му році.
Петровський Микола Францович (мол. машиніст) та Петровський Володимир Францович (дитина ) 1957
Значущий внесок у функціонування Червоненських вузькоколійок внесла родина Петровських. Ціла династія працювала на залізниці: Петровський Франц Михайлович – машиніст, Петровський Михайло Францович – машиніст, Петровський Микола Францович – машиніст, Петровський Володимир – машиніст.
***
У сучасних реаліях, функціонуючий цукровий завод експортує свою продукцію вантажівками, так само, як і привозить з полів буряк. Плин часу, нові технології, привнесли у наш побут багато зручного та корисного. Але, як на мене, Червоненська вузькоколійка мала свою душу і через її металеві рельси йшла людська праця, наполегливість та прагнення до розвитку.
==================
Величезна подяка
За спогади – Марищенку Ярославу Семеновичу
За чудові та ексклюзивно надані світлини – Царенко Олені Володимирівні