Червоненський базар: історія та побут селища

Базар, як масивна торгівельна точка, є цікавим об’єктом історичного значення. Наш, Червоненський базар, окрім цього, є носієм однієї з версій походження назви селища. Про всі ці історичні моменти та власні спогади ми й поговоримо. 

***

Ще за правління польської шляхти на наших землях, та за діючим указом/постановою тодішньої влади, було надано графік, за яким працював наш базар. Це було один раз на місяць або декілька. Ми говоримо за 19-те століття. Потім, графік ставав більш щільним, 1-2 рази на місяць. Також, неподалік Червоного, було селище Білопілля, де за тим же порядком проводилися базарні дні. Тому, люди їздили один до одного у торгівельні дні, бо графіки не співпадали. 

Коли у Червоному вже були побудовані заводи, базар почав працювати щонеділі (а у 70-ті роки базар працював навіть у будні дні). Заводи давали робочі місця, відповідно й заробіток. У людей з’явилося більше грошей, тому актуальність проведення базарних днів мала сенс. Біля Червоненського базару відразу почала збільшуватись кількість поселень євреїв, які мали неабияку підприємницьку “жилку”. Вони мололи муку, виробляли олію, різні крупи. Багато з них повідкривали цирюльні (будівля однієї з яких збереглася й до наших днів, вона розташована біля будинку культури Червоненського цукрозаводу). 

Пам’ятаю, як ми з дідом у 90-х ходили стригтися туди. Я ще встиг застати той автентичний інтер’єр та атмосферу тих часів. Не пам’ятаю, хто тоді був діючим цирюльником, але він так оригінально стриг, голив людей, що це додавало ще більшого занурення у ті часи. А цей фінальний “пшик” одеколону з приєднаною грушею… 

Сучасний вигляд, базар мав не одразу. На початку існування та із спогадів мешканців, не всі торгівельні ряди були під накриттям. Лише один, який був ближче до виходу – мав дах. А на місці перших, що на вході, стояли прості торговельні лави, без накриття.

Ближче до 60-70х років 20-го століття базар модернізували, та зробили накриття над усіма рядами. 

Різноманіття товарів вражало вже на ті часи. Окрім м’яса худоби, свиней та більш дрібних тварин, городини (продавали навіть кавуни), меду – торгували маслом та морозивом, яке виготовляли прямо в Червоному на маслозаводі. Спочатку його привозили з Житомира. Під морозиво, був окремий морозильник, який згодом слугував охолодженням для м’яса. У 1950-ті роки, продавщицею морозива була Шитова Людмила. 

Директором базару у 50-60-ті роки був Мартинюк. Він продавав квитки для тих, хто приїздив щось вторгувати. За в’їзд на підводі, брали рубель, продавці менш габаритних товарів – платили по 20 копійок. 

Навпроти базару у ті часи, знаходився тваринницький відділ, де продавали корів, коней, віслюків, мулів, свиней, курей, були навіть вівці. Це місце теперішнього парку біля банку. У середині 1960-х років, базар переїхав на край села, де проживала родина Євральових. Тоді він вже мав народну назву “свинячий базар”, бо переважно торгували свинями. 

У післявоєнні часи, з Житомира, сусідніх міст та сіл приїздили воїни з обмеженими можливостями під наш базар. Вони грали на різних інструментах, заробляючи собі додатково на життя. Співали пісні про війну, розважальні. Потім прямували до чайні. 

Прибудови на базарі, які в 90-х були меблевими та промисловими, збудовані у середині 1960-х років. Але на той час, як і у сучасному Червоному, у них продавали харчі. М’ясо до цих новобудов постачали як місцеві, так і “Робкооп”. Пізніше, там приймали хутро тварин, кольорові та звичайні метали. 

У радянські часи, базар належав “Червоненській споживспілці”, за незалежності перейшов до селищної ради. За часів існування “Споживспілки” та завдяки внескам учасників, були збудовані хлібозавод, ситроцех, відбувалася модернізація самого базару. 

У 80-х роках, на території базару з’явилося приміщення дільничного інспектора. Це була невеличка будівля, буквально 2 на 3 метри, де сидів інспектор та оберігав спокій селища. Мої дідусь та бабуся жили поряд і був якийсь затишок, що тодішня охорона Червоного знаходилась на відстані 50-ти метрів. 

З роками базар набирав обертів. З’явився пункт ветеринарного контролю, де все м’ ясо проходило перевірку, та маркувалося. Попередньо, до місцевих приїздили ветеринари та визначали, чи тварина придатна до забою.

На місці сучасного парку та Алеї Героїв, був окремий сегмент базару, де продавали речі, техніку та інші промислові товари. Пам’ятаю, як у 90-ті купував аудіокасети з лобового скла авто. Продавці приїздили з найближчих міст – Андрушівка, Бердичів, Житомир. 

===============

Щодо легенди про походження назви Червоне, то вона пов’язана з тим, що у містечку здавна проводилися великі ярмарки та базари. Основним предметом торгівлі на них були, так звані, “красные товары” (якісні). 

***

Щиро дякую Марищенку Ярославу Семеновичу за безцінні спогади. 

На розвиток сайту

Антон Булій