Розділи сайту
Кримчук Григорій Павлович: український прозаїк та публіцист
Червоненська земля щедра на таланти. Кримчук Григорій Павлович, то є ще один діамант творчості в історії селища. Ексклюзивна розповідь від самого Григорія Павловича та рідкісні світлини з сімейного архіву – надають цьому матеріалу неабиякої цінності. Незважаючи на його розмір, читати буде легко та цікаво.
Дитинство
Народився Григорій у селищі Червоному, Житомирської області, Андрушівського району (на той час) 6-го січня 1937 року. Мати – Луценко Марта Омелянівна 1901 року народження, село Татарнівка (неподалік селища Червоного), Батько – Кримчук Павло Артемович, уродженець селища Червоного, 1894 року народження (приблизно), письменний, закінчив церковно-приходську школу. Мати була домогосподаркою, із середняків, у часи розкуркулення продали майже все господарство і доньку віддали заміж, а її брат Олекса залишився із батьками. Маму Марти звали Мотрона. Марта була не письменна.
До садочка малий Грицько не ходив. Виховували його не біологічні батьки, а тітка Ганя та її чоловік – Кіндрат Соколові (родичі), які мешкали в одному дуже великому, як на той час, будинку із кровними батьками хлопчика. У хаті були окремі входи для кожної родини.
Кіндрат був головним бухгалтером на Червоненському цукровому заводі і мав, відповідно, статус заможної людини. Дітей у них із Ганею не було тому, первістка-хлопчика Павла і Марту Кримчуків вони вмовили віддати їм на виховання. Стверджували, що у батьків Гришка будуть ще діти, а Соколові, як люди забезпечені, можуть хлопчику дати більше на старті життя, ніж рідні батьки. До того ж їх син буде постійно у них на очах. До першого класу малий Гриша мав за батьків Кіндрата та Ганну. Рідних батьків, які жили в одному дворі й хаті, називав лише по імені, як казали дорослі – Марта й Павло.
У Гриця були сестри, які народилися пізніше й жили з рідними батьками. Він щоденно міг приходити до них, ділитися хлібом, а інколи цукром, патокою й іншим малодоступним товаром.
Старша серед сестер – Ніна, яка від Гриця була на рік молодша, згадувала, як під час голоду 1947 року, Гриша ділився із нею хлібом. Свій кусник вона дуже швидко з’їдала, а потім голосно й довго плакала. Тоді Гриць відщипував від своєї пайки і просив сестру, щоб відразу не ковтала. Їх матір – Марта, віддавала дітям майже всю свою порцію, та слідкувала, щоб її чоловік, Павло, не ділився своєю нормою, бо він важко працював на цукроварні, і якщо він виснажиться, то не зможе виконувати роботу і вся сім’я загине.
Коли хлопчик Гриша пішов до першого класу, помер Кіндрат Соколов, і Ганя повернула Гришу батькам. Тоді він і став називати, як і належить своїх рідних батьків – тато і мама.
Пішов Григорій Кримчук до старої школи, вчитися любив, ходив у кращих учнях, але баламутом був ще тим. Прийняли Грицька раніше на рік до школи, бо був спостережливий і багато знав.
Він пригадував через десятки років, які дерева росли у них у дворі. Крім плодових були акації та берести. Дуже високі, гарні, чимало комах і птахів принаджували, а малий Гриць любив вести свої спостереження під їх кронами.
Любов до природи й усього живого на Землі виникла у нього з дитинства, берести й акації дитячих років у рідному селищі завжди зігрівали його і наснажували на позитив і рух уперед. Любив бігати за город, бо там були луки із своєю прецікавою флорою та фауною. Жаби, бусли, вужі, жуки й різні птахи викликали в малого захоплення. Далі, за луками, були кар’єри, де добували торф. Великі й глибокі водні кар’єрні чаші населяли різноманітні водоплавні. Гриць навуджував в’юнів, тоді мати його лаяла, бо вони пищали та звивалися. Часто приносив карасів, окунів, а іноді й щупаків.
Якось у дворі бусли звили гніздо. У пари з’явилися малі бузьки, але одного дня у дорослих буслів хтось стріляв, коли вони живилися на кар’єрах. Бузька вбили, зранена мама-бусол не могла злетіти, а в руки не давалась людям. Скільки ставало сил зранена птаха бігала городами, поблизу свого гнізда із малюками. Грицько взяв справу у свої руки. Він щоденно ходив на город, де було джерело, наловлював жабенят і носив у гніздо пташенятам. Підставляв драбину, закидав жабенят і так вигодував малих, які стали на крило й полетіли у вирій, потім повертались наступного сезону.
Другу світову війну хлопчик зустрів у рідному селищі, Червоному. Коли почалася ці жорсткі часи, мав три роки. Довелося пережити дуже багато, що у дитячій пам’яті закарбувалося назавжди. Хата, у якій жила родина, була у центрі селища Червоного, навпроти базару. Німці одразу вигнали сім’ю до хліва, а самі влаштували у хаті свій штаб. Дітей та їх матір не зачіпали. Коли ж прийшов час їм відступати, то у церкві зачинили дорослих, щоб спалити. Дітей почали ловити та топити у криниці, яка стояла при дорозі на шляху у кінці села. Зачиненим у церкві був і батько Гриця, Павло, але занадто швидкий темп наступу наших військ зберіг життя багатьом односельцям. Церква встояла, всі зачинені вижили.
***
Григорій зростав, любив із хлопцями грати у футбол. Щоб бути дужчим, носив воду у відрах від джерела, що було на городі, на витягнутих руках біля грудей, щоб м’язи розвивалися – а відстань була немала, близько 150 метрів від джерела до їх дерев’яної хати під соломою. Неподалік ще була річка Фоса, від німецького де флюсе, що в перекладі значить – річка. У селі залишилися деякі німці, яких використовували на роботах у цукроварні та спиртзаводі.
Рідне селище заклало міцну основу характеру Григорія Кримчука. Селище Червоне навчило його багатьом способам рятувати життя. Навчило добре триматися на воді, швидко бігати, долати перешкоди. Ці навички не раз рятували життя. Прекрасна природа, яка починалася за порогом рідної хати. Гарна школа із найкращими вчителями, які дали ґрунтовні знання й не відітнули великої допитливості та не уярмили холеричну активність хлопця. Через багато десятиліть, Григорій Павлович Кримчук – Заслужений журналіст, відомий редактор українських газет, журналів, видавництв, присвятить свою книгу рідному селищу та його людям.
У 2013 році вийшов друком тритомник його творів, у першому томі читаємо посвяту: “Присвячую світлій пам’яті мого батька Павла, матері Марти, які змалку прищепили мені любов до природи, та мешканцям селища Червоне, що на Житомирщині, які показали мені перші стежки до степу і лісу, річки й озера, навчили жити у добрій злагоді зі світом тварин і рослин.” А ще, через десятки років, поїде туди, де народився, де вперше побачив дивовижний світ природи і простих людей, які працею звеличували рідну землю і вчили любити рідну сторону, свою мову, берегти свої звичаї і працювати натхненно на тій ниві, яку Господь кожному визначив. Грицю Бог вручив перо, то на цій ниві він і трудився 50 років у журналістиці та письменстві.
Десь 2000 році серце Григорія заскімлило особливо нестерпно за рідним краєм, і він залишить невідкладні справи та з дружиною поїде до Червоного, побуде на могилі батька і всіх рідних та близьких. Зайде до церкви, тихо й смиренно, і відчує у серці поклик неба на рідній землі.
Ліда Гайструк гостинно зустріне родича і викладе всі Червоненські новини за роки, коли Гриша лише серцем був у рідному селищі. Щастям від спілкування з родичами та знайомими переповниться його спрагла душа. Він завітає у нову школу, зустрінеться із дітьми, звернеться до них із напутніми словами.
Ще відвідає свою хату проти базару, упроситься у двір до господині, якій продали рідну оселю. Його впустять і він, обтяжений роками, збагачений життєвим та професійним досвідом, уклониться рідній хаті і двору, подумки пірне у дитинство і перед ним відкриється істина буття на землі. Він зачерпне червоненського повітря, схопить оком профіль зміненої часом хати, кине погляд на луки за городом і, як фенікс, духовно відродиться. Витоки – наша сила в житті.
Він дасть собі чесно питання. Чи побачить ще хоч раз цю землю, де закопаний його пуп? Чи правильно тоді зробив, коли на смертному одрі дав обіцянку батьку, що дбатиме про матір та хвору сестру Ніну із її донькою Наталею? Саме тому продана була оселя у Червоному, щоб рідні були ближче до його опіки, щоб доїзд до них займав мало часу, щоб підтримувати.
Юнацькі та дорослі роки
Повернемося у юні роки, коли по завершенню 10 класів Григорій Кримчук – відмінник Червоненської школи вступив до Житомирського педагогічного інституту, де вчився на філологічному факультеті за спеціальністю: викладач російської, німецької мов та російської літератури. Батько Павло вмовив Гриця йти не на українське відділення, оскільки брата батька, Антона, радянська влада вбила, як ватажка спротиву радянській владі. Саме тому його рідний брат, Павло, батько Григорія, був змушений щотижня ходити до райцентру – Андрушівки, де у відділенні міліції на нього чекали компетентні особи, у присутності яких він писав щоразу особливе звернення, що він проти радянської влади не вчинив злочинних дій за тижневий період і вказував дати. Його відпускали, провівши профілактичну роботу, та вказували, коли він має з’явитись наступного тижня. Не прийти було неможливо. Це дорівнювало величезному терміну ув’язнення. У дощ, у сніг, у хворобі мав іти на Андрушівку.
Павло, добирався пішки додому, як правило, далеко за північ. На дорогах тоді було неспокійно, але його виручала кремезна статура, й ходив він із своїм робочим інструментом – величезною лопатою, якою орудував на цукроварні. А вранці потрібно було знову на завод. Це тривало роками й виснажувало і фізично, і духовно. Саме тому, Павло Артемович порекомендував своєму сину, щоб той ішов вивчати не українську, а російську філологію, бо “недремне око” радянської влади не залишить їх сім’ю. Григорій дав обіцянку батькові, бо той дуже переймався майбутнім сина.
Гриша Кримчук усе ж вигадав спосіб, щоб обхитрити те “недремне око” і вступив на подвійну спеціальність, де була ще й німецька мова. Основна спеціалізація – російська філологія була димовою завісою від “недремного ока”.
Разом із щастям відчути себе студентом прийшла важка хвороба – туберкульоз. Із сімнадцятирічного віку Григорій Кримчук пізнав, що життя скінченне, що варто боротися за кожен прожитий день. Звісно, паніка та розпач охоплювали душу. У найважчий час душевного сум’яття йому трапилася у Житомирі немолода лікарка, яка авторитетно запевнила, що Гриця чекає довге та щасливе життя, він здолає хворобу, якщо буде дотримуватись режиму лікування та дбати про свій емоційний стан. Подіяло, все життя Григорій Кримчук беріг ті обнадійливі слова у своїй пам’яті і наполегливо лікувався. Коли бував на канікулах у Червоному, то відвідував місцеву лікарню, яка була спроможна надавати медичну допомогу на високому рівні. Медикаментозну терапію, аспірацію повітря в легені у місцевій лікарні надавали фахово, не потрібно було їхати до райцентру – Андрушівки чи до Житомира. За кілька років хворобу вдалося взяти під контроль, а пізніше прийшло одужання, і все життя складалося, як і обіцяла лікарка. До війська, звісно, юнака не брали.
Вчився Григорій дуже добре, завершив студіювання із червоним дипломом і мав право обирати місце роботи. Він більше за все не хотів викладати російську філологію, лише німецьку мову. На розподілі виявилось, що у місто Кадіївка, що на Луганщині, потрібен був виключно вчитель німецької мови, туди й поїхав молодий дипломований спеціаліст. По прибуттю на місце роботи Григорію Павловичу запропонували викладати ще й зоологію, ботаніку та біологію. Не відмовився, бо в рідному селищі полюбив назавжди світ живої природи, тож ретельно готувався до кожного уроку та зажив доброї слави серед учнів та колег. Проживав у скрутних умовах в однокімнатній квартирі з господарями, особистого простору було зовсім мало. Кошти за квартиру віддавав наперед із невеликої заробітної плати вчителя.
Його товариш, Аврамчук Саша, який залишився у Житомирі, потурбувався про свого приятеля Григорія й замовив за нього слово в обкомі комсомолу. Він приїхав, з ним поспілкувались та взяли на роботу. Недовго Григорій пробув у цій організації, лише 4 місяці. Він як інструктор обкому комсомолу писав статті у газету “Радянська Житомирщина”, головному редактору вони імпонували і за змістом, і за стилістикою, і за словниковою виразністю. Він запропонував молодому фахівцю місце у його редакції. Григорій радо погодився і пропрацював там 7 років. Так він опинився у журналістиці, з якою не розлучався до 70-річного віку, коли вийшов на пенсію, але продовжував бути письменником.
Нова робота подобалася, досвід набувався. Молодого журналіста через кілька років помітили у Москві, запросили на спілкування і показали нову однокімнатну квартиру під Москвою та місце роботи в штаті партократного апарату. Відмовитись було неможливо, бо тоді було б небезпечно повертатись у Житомир до своєї редакції. Григорій вирішив їхати до Києва, а не у Москву, де йому пропонували посаду у ЦК комсомолу. Москва від нього відстала, бо обдарований юнак, на їхню думку, таки став до їх лав. Майже все професійне життя довелося Григорію Кримчуку уникати глобальних пасток партократів, обирати менші. Григорій Кримчук та його одногрупник Олександр Аврамчук знову були разом, але вже у Києві у ЦК комсомолу. У Києві Григорій багато писав, бо досвід за плечима у Житомирі журналістом дуже сприяв.
Одного дня секретар ЦК Єльченко їхав із малолітнім сином до тещі в Житомир, взяли й Григорія Кримчука, який добирався до батьків у Червоне. Машина була державна, водій, звісно, був гебістом, і докладав все, що відбувалось у машині й за нею. У Григорія на руках вовтузився синок Єльченка. Кримчук раптом спитав малого:
Ким станеш, хлопчику, в житті? Українцем або пролетарським інтернаціоналістом?
Єльченка заклинило, бо у салоні водій все, звичайно, зафіксував. Довелося Григорію писати заяву на розрахунок за власним бажанням. Справа на тому й затихла. Це була найменша жертва, яку платили за необачність у висловлюванні. Без роботи Григорій не залишився.
Григорій Павлович та син Артем з колективом “Молодої гвардії”
Працював у Києві заступником головного редактора газети “Вечірній Київ” (1968–1971) і “Комсомольское знамя” (1971–1972). Невдовзі він очолив редакцію газети “Молода гвардія” (1972-1979) і став відомим у Києві редактором. Газету любили й читали і молоді, і люди зрілі. Вона була цікавою, бо окрім мінімальної пропаганди радянського світосприйняття піднімала багато тем, які були цікаві пересічним громадянам. Як редактору, Григорію надали першу однокімнатну державну квартиру.
Він приїздив у рідне Червоне, до батьків та сестри Ніни. Сталося так, що важка хвороба підкосила Ніну, яка у віці ледь за 30 років захворіла на тяжку форму інсульту. Григорій кинувся на поміч. Ніну лікували у Червоненській лікарні – була не транспортабельна. У Ніни була на руках малолітня донька – Наталочка. За неї турбувалася бабуся Марта. Як потрібно було матері Марті йти до лежачої доньки Ніни у лікарню, то дід Павло залишався із Наталкою на господарстві. Воно і нічого, але дід Павло практично не ходив, бо за своє довге трудове життя настоявся у холодній воді і на цукроварні, і коли копав Біломорканал, то й ноги відмовляли.
Брат Григорій, коли стала змога, забрав Ніну до Києва, до найкращої професури на лікування. І витяг рідну людину із важкого стану, зберіг матір для Наталки. У віці 86 років після інсульту Григорій Павлович переїхав до Яготина, де ним опікується племінниця Наталка із своєю сім’єю (сином та чоловіком). Григорій та його сестра Ніна знову разом, як у далекому дитинстві. У цьому році святкували разом день народження – 87 і 86 років.
Григорій Павлович та сестра Ніна святкують День народження
Бог так їх обдарував, що благословив народитися в один день на велике християнське свято, Святвечір перед Різдвом – 6 січня із різницею в один рік.
Пенсійні роки
Спочатку проживав із дружиною у Києві, по смерті дружини 7 років жив сам, із червня 2023 проживає з родиною племінниці у місті Яготин Київської області.
До Григорія Павловича приїздить син Артем, навідують внуки й онучка з правнучкою. Буває у гостях і племінник померлої дружини із Києва – Ігор, який працює травматологом, та здійснює і загальний домашній медичний супровід. Григорій Павлович насолоджується тихими ранками й неспішним днем та благодатними вечорами. Удень виходить на подвір’я здійснює піші прогулянки, спілкується із собакою “Текі” та котами і чекає вечора, щоб гомоніти із родиною про клопоти дня й згадувати те, що вже у минулому, подивитися новини. Потім, він лягає спати, вдихає повітря і йому здається, що він у Червоному, що мати Марта укриває його ковдрою, що у сусідній кімнаті кахикає батько, а завтра він побіжить за городи на луки милуватися сходом сонця.
Він віддав журналістиці та письменству 50 років. У 1959—1966 роках працював кореспондентом газети «Радянська Житомирщина». Пізніше працював у Києві заступником головного редактора газети «Вечірній Київ» (1968–1971) і «Комсомольское знамя» (1971–1972); головним редактором газети «Молода гвардія» (1972–1979); головним редактором «Радянська освіта» (1979–1984); заступником головного редактора газети «Літературна Україна» (1984–1995) , «Час/Time» (1995–1998); головним редактором журналу «Надзвичайна ситуація» (1998–2005). З 2005 року працював головним редактором у газеті «Українське слово». Твори активно писав до 80-річного віку.
Твори Григорія Павловича
“Так починається життя”: Докум. повість. 1972;
“Срібний спис”: Оповідання. 1979;
“Одісея нічийного хорта”: Повість. 1983;
“Нащадок турів”: Повість. 1983;
“Ранок на синьому озері”: Оповідання. 1987;
“ Лукаві притчі”: Оповідання. 1987;
“Бунт и смирение Юлиана Мордалевича”: Повесть. 1991;
“Дивовижні пригоди тварин”: Повість. 2004;
“Надзвичайні ситуації”. 2008 (усі – Київ).
Захоплення: мисливство та природа
Григорій Павлович на полюванні
Він любив не скільки добувати звіра чи птаха, як мандри, втому від пригод на природі, спілкування з людьми, тваринами. Був вправним мисливцем. Деталі романтики мисливства у його творах. Його захоплення – це спілкування із прородою, багатокілометрові мандри по бездоріжжю, краще нетрями. Дуже любив тварин, особливо собак. Вмів пречудово знаходити із ними мову. Володів методикою тренування собак, щоб без примусу й болю. Мисливство для нього – це можливість неформального спілкування із людьми, це мандри і азарт.
Діти, онуки, правнуки
Григорій Павлович та син Артем
Єдиний його син – Артем закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т.Шевченка, проживає одразу за містом Києвом. Троє онуків (проживають у Німеччині), а внучка (в Києві), вже є правнучка, донечка онучки. Єдина племінниця (донька Ніни) – Наталка та її син Роман (внук по племінниці).
Наталія Остапенко (племінниця), Ніна (сестра Григорія), Григорій Кримчук, Леонід Остапенко (зять)
Наталія Олександрівна Остапенко закінчила відділення української філології і 35 років працювала вчителем, директором школи, завідувачем районним методичним кабінетом відділу освіти, натепер директор Яготинського БДЮТ.
На 2024-й рік у Червоному залишилися родичі Григорія Павловича, які доглядають за могилою Павла Артемовича Кримчука.
Зокрема, це родина Гайсруків. Нещодавно померла тітка Ліда Гайструк, її чоловік Анатолій давно відійшов у світ за сонце. ЇЇ дочки Таня, Люся, Валя, Ніла, Лєна підтримують у належному порядку могилу родича Павла Артемовича Кримчука. За що ми дуже вдячні.
========================
Ось такою цікавою розповіддю нас нагородив Кримчук Григорій Павлович, наш земляк та талановитий письменник! Без минулого, немає майбутнього. Особисто від себе, бажаю міцного здоров’я та довгих років Григорію Павловичу, а його творчі надбання залишаться назавжди в історії Червоного та за його межами!
***
Особиста подяка Григорію Павловичу, його племінниці Наталії, онукові – Роману за наданий матеріал та авторські книги, які Григорій Павлович люб’язно подарував Центру дозвілля.
Антон Булій