Розділи сайту
Червоне: колиска найдорожчих спогадів
Прийшов травень 2024 року. Духмяніє бузок, квітнуть сади. Грайливо пливуть, неначе у калейдоскопі, ніжні хмаринки. Природа зачаровує своєю красою, бентежить душу та серце. І посеред цього безмежного раю, виють сирени, літають ракети, гинуть люди. Просто божевілля! Невже я живу у війні? Та, що народилась у мирні повоєнні часи, зустрічає свою старість у війні. Відчай, розпач та горе стискають дихання.
***
Яким же щасливим та радісним було моє дитинство у найулюбленішньому куточку всесвіту, у селищі Червоне. Я, Дударчук (Булій) Ада народилася у 1955 році у Малих Мошківцях, але невдовзі ми переїхали до Червоного. У 1962 році я пішла до школи. Згадую, як я несла на свій перший дзвоник, величезний букет жоржин. За тими розкішними квітами, майже не було видно ту маленьку дівчинку, з гарними косами пшеничного кольору із вплетеними великими бантами. Це був невеличкий будиночок із високими вікнами та надзвичайно громіздкими партами. Школа була поруч із поштою. До третього класу я ходила до старої школи, котра була навпроти теперішньої селищної ради. З п’ятого класу нас перевели у двоповерхову школу, що працює й понині. Великі просторі коридори, гарні класи. Деякі з них обладнані дуже цікавими експонатами і відповідними матеріалами. Вчителі завжди були для мене, неначе чародії. Адже, скільки цікавого вони доносили до моєї жагучої до знань душі.
1965-й рік, 3-Б клас, вчитель Безсмертна (Савчук) Анастасія Єфремівна, я праворуч від вчительки
Незабутнє враження залишив Сторожук Олександр Васильович. Я його поважала та трішки побоювалася. Він викладав у мене фізику і біологію. Міг підійти у коридорі, покласти руку на плече та похвалити. Часто ганяв розбишак по школі. Ніна Михайлівна Ярошенко, вчителька математики, навчила мене зосередженості та вмінню аналізувати. Омельчук Наталія Іванівна – розширила мій світогляд з предмету географії. Вчителька хімії, Масель Ніла Вацлавівна, завжди інтригувала на уроках дослідами.
Якими ж цікавими були шкільні будні. Бувало сидиш на уроці, заслухаєшся вчителя, а під кінець – у тебе розплетена коса. Це була одна із розваг хлопців. Часто допомагала однокласникам з різними дисциплінами. Василю Орловському, Сєдовій Надії – з математикою, Анатолію Годлєвському – з української мови. Також, товаришувала з учнями паралельних класів: Олійник Наталею, Євральовою Валентиною, Усачовим Володимиром, Куликом Василем.
1972-й рік, випускниця 10-го Б класу Червоненської середньої школи
Я любила вчитися, дуже багато читала. Книжки для мене були, як цукерки. Навіть зовсім маленькою школяркою, я занадто часто відвідувала бібліотеку, що знаходилась на місці теперішньої музичної школи. Мені подобались книги різних жанрів: пригодницькі, історичні, автобіографічні. Мій батько, Дударчук Петро Матвійович, генетично передав мені любов до читання.
***
Дитинство проходило у навчанні та розвагах. Ми мешкали навпроти базару, який був основним місцем для відпочинку. Катались на санчатах, на лижах. Влітку будували халабуди, грали у “квача”, у “цурки-палки” та інші ігри. Моєю найближчою подругою була Прилуцька Наталія. Ми жили по сусідству, товаришували усі шкільні роки. Олійник Наталія, ще одна з моїх близьких подруг, з якою ми наполегливо вчили англійську мову. З сусідських дівчат, ще товаришувала з Михальською Ніною та Боримською Мілою.
Звичайно, допомагали вдома по господарству. Наша сім’я була незаможна. Худоби, окрім курей, кролів – іншої не було. Але прибирання, чистота, для нашої мами – то було святе. Батько, усе наше життя у Червоному, працював на спиртовому заводі. Та швидко промайнуло воно, радісне дитинство. Випускний вечір, червень 1972 року. І сльози, і радість, і страх, що попереду життя, доросле, самостійне життя. Саме так я це усе сприймала.
1972-й рік, студентка 1-го курсу КПІ
Тримаючи у руках атестат про закінчення школи з відзнакою, а саме золотою медаллю, я поїхала у Київ, вступати до “Київського політехнічного інституту”. Без проблем склала всі іспити та стала студенткою дуже серйозного ВУЗу. На сьогодні, факультет який я закінчила (механіко-машинобудівний), виріс у “Механіко-машинобудівний інститут ім. І. Сікорського”. Я пишаюся цим тому, що наші меценати – Терещенки, були одними з тих, хто вніс свій величезний доробок у створенні цього вищого навчального закладу. І. Сікорський, разом із колегами, приймали участь у конструюванні та випробуваннях літальних апаратів у майстернях при “Палаці Грохольських – Терещенків”.
Після закінчення КПІ, працювала на ЖМЗ, філіал заводу ім. Артема. Працюючи там, у відділі головного механіка, паралельно закінчила “Інститут патентоведення”. Під час роботи на заводі, друкувалася в газеті “Артемівець”, писала вірші.
***
У 1984 році за сімейними обставинами виїхала до Крайньої Півночі. Та невдовзі, саме перед розпадом Радянського Союзу, у 1991 році повернулась додому, у наше рідне Червоне. Почала працювати на спиртзаводі, на тоді вже “завод продовольчих товарів”. З теплотою згадую співробітників: Кошманову Олену, Кравчука Віктора, Рака Юрія, Хмельницьку Ірину, Марусич Валентину, Іванченка Володимира.
Ми були щасливі. Адже живими були мої батьки, таким дорогим, близьким до серця було усе, що пов’язувало мене із нашим селищем. А як до серця пригорнулось і виросло у щиру любов наше Червоне, моєму синові, хоч народився він у Києві! Для нас обох, Червоне є оберегом і душею. Як на сповідь, як до криниці, приїжджаємо ми з ним нині сюди. Воно дає нам сил, енергії. У вічному спокої залишились тут наші рідні…
У 1997 році ми виїхали до Києва, де зараз й проживаємо.
Мабуть кожен із тих, хто читатиме мою невеличку розповідь,також щось згадає своє і захоче поділитись спогадами. Адже ми усі маємо бути цікавими один одному. Наші життя, як скарбнички.
***
Нехай металеві птахи не літають над нашими домівками, нехай посміхається нам усім сонце. Я бажаю кожному із нас травня у душі, бо це найкращий місяць у природі, як на мене. Україна вистоїть, ми все здолаємо.
Як писав Павло Тичина: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”.
З повагою, Ада Булій (Дударчук)