Розділи сайту
Спогади з дитинства: пригоди та дозвілля у Червоному
Продовжуючи тему моєї першої розповіді про дитинство у Червоному, цього разу я більш детально поділюся з вами своїми спогадами та пригодами. Попередній матеріал набрав велику кількість позитивних відгуків та пробудив ностальгічні почуття у мешканців селища. Сподіваюся, що цей матеріал сподобається ще більше. Влаштовуйтеся зручніше, починаємо…
***
Коротко розповівши минулого разу мій шлях до Червоного та роки життя у селищі, ви пригадуєте, що друзів у мене було небагато але зато яких! Мій найкращий товариш, який і досі є таким крізь роки – Чугаєвський Володимир. Так склалося, що його родина мешкала навпроти будинку мого діда та бабусі. Ще приїжджаючи у гості на літо з Крайної Півночі, коли мені було 3 роки, ми й потоваришували. Як виявилося, через 39 років, це було зародження самої міцної дружби.
Увесь вільний час я проводив з Вовою. Більшість пригод та історій пов’язана саме з ним. Маючи менше вільного часу у зв’язку з господарством та будучи старшим мене на 3 роки, мені часто доводилося “викрадати” його для дозвілля. Його чудова та добра мати – Чугаєвська Олена Миколаївна, не гнівалася на мене за це, бо товаришували ми на заздрість гарно.
Саме активне дозвілля, зазвичай, було влітку. Канікули, купа вільного часу та погода відкривала неосяжні можливості, лишалося додати трішки фантазії…
***
Гра в 21-не, або як стрибати кілометр
Була у нас одна з улюблених ігор, називали ми її двадцять одне. Правила полягали в тому, що кожен з учасників відкриває “паспорт”, набивши м’яча 3 рази, потім потрібно було набити 21 раз, але 20 було згораючим числом. Хто набив 21, закривав “паспорт”, набиваючи 6 разів за раз. Так от, це все по черзі робилося. Той, хто лишався з ненабитими 21 очками або з незакритим “паспортом”, поки не виконував умови, йому набивали супротивники штрафні очки, допоки він не виконає умови. Штрафні очки той, хто програв, мав відробити, стрибаючи з м’ячем, затиснутим між ніг. Одне очко – один метр.
Так от, якось літнього вечора, я зі своїм товаришам Вовою та однокласником Паламарчуком Петром, зібралися зіграти за городами у цю гру. Ми з товаришем закрили “паспорти”, а у Петра не було набито навіть 21. Ми почали клепати штрафні бали. У дитинстві, ті хто мене пам’ятає по шкільному футболу, не дадуть збрехати, я “трохи” вмів володіти м’ячем. Спочатку, ми з азартом набивали штрафні Петру, а він все не міг завершити гру. Коли справа пішла за 500 набивань штрафу, ми запідозрили, що Петро глузує з нас, дивлячись, як у нас горять очі. Точно не пам’ятаю, але йому вдалося завершити партію, коли ми набили більше 1000, а це – кілометр стрибків з затиснутим м’ячем. Лише від думки, як Петро це буде робити, ми вже надривали животи. Петро також сміявся. Затиснувши м’яча, він почав “відробляти” штраф. Плигати не так просто, як здається. М’яч постійно вислизає. Поспостерігавши, як Петро з перемінним успіхом прострибав метрів 200, ми вирішили – досить. Задоволення отримали усі, насміялися та ціль отримати емоційний позитив була досягнута. Жорстокості та знущанням у моєму дитинстві не було місця. Ми під захід сонця та укуси комарів розійшлися по домівках, сміючись та плануючи наступний день…
Містична риболовля у Красовецьому лісі
Одного разу, ми з Володею поїхали на риболовлю до Красовецького ставу, який був розташований у дрімучому лісі. Той напрямок, де Чорні Лози, для мене був завжди містичним і таємним. Став на ті часи був наче як в оренді, точно не пам’ятаю. Прибувши на велосипедах на місце, ми розмотали вудки. Сіли поруч та закинули їх. Круки голосно пускали відлуння, яке розліталося по плесу озера та верхівках могутніх сосен. Це дуже додавало атмосфери. Мені ставало аж не по собі, але з першими покльовками, настрій змінився. Як зараз пам’ятаю, Володя викрикнув: Антон, коруп, коруп! Його ліщинова вудка зігнулася, я завмер, спостерігаючи, що там за монстр. Після нетривалої боротьби, на березі був корупчик до кілограма. Короп – сильна риба і навіть такі малюки дають адреналіну. Риболовля була цікавою, але ми спіймали по декілька рибин. Важливим був сам процес, містичність озера, спілкування з товаришем. Дорогою додому ми обговорювали різні дрібниці та наввипередки їхали на велосипедах. Після цього і до сьогодні я пригадую Володі: Антон, коруп, коруп!…
Ночівля на сіні та кумедні свині
Ми дуже любили будувати різні халабуди у дитинстві. На деревах, при дорозі у кущах, у подвір’ї та інших місцях. Окрім халабуд, практикували ночівлю на горищі. Це класика сільського життя для дитини. У мого діда горище було аварійним, коли я переїхав до Червоного, а у товариша – аж дві локації! Над хатою та хлівом. Ночували і там, і там але кумедною видалася ніч над хлівом, де було ще декілька свиней. Спланувавши, що зранку підемо на риболовлю на заводський став, ми почали мостити собі звечора на горищі гніздо. Кинули якісь простирадла, щоб сіно не кололося та лягли, дочекавшись коли стемніє. Спати, звичайно, не хотілося. Емоції, розмови та жарти, комарі та різні чарівні нічні звуки, все це перебивало будь який сон. Наговорившись досхочу та почавши кліпати очима, ми вирішили засинати, бо о третій ночі на рибалку! Вляглися.
Все б нічого, але серед ночі свині почали голосно видавати різні звуки, деякі з них були не дуже пристойні. Нам багато не потрібно було, щоб сон як рукою зняло і ми почали сміятися та вгамовувати свиней, викрикуючи їм команди. Сміючись, дуркуючи між собою ми й не загляділися, як перші півні почали співати. Пора, сказав Вова. Невиспані, але на гуморі, ми спустилися з горища, взяли трішки провізії, вудки з наживкою та вирушили на риболовлю. З якою теплотою я згадую всі ці роки цю історію, ви навіть уявити не можете. Це було так щиро, по хлопчачому прикольно…
Корки з під одеколону та загроза життю
У мого товариша Володі, є старший брат – Сашко. З ним ми у дитинстві спілкувалися меньше, бо він значно старший мене та пішов до армії на тривалий час. Але одного разу він витяг мене з халепи, за що я йому й досі щиро вдячний.
У дитинстві чого ми тільки не колекціонували. Монети, вкладиші від жувальних гумок, значки. Ще, було у нас захоплення – збирання корків від одеколонів. Брали де бачили по селу. Одного разу, гуляючи біля бані та проходячи повз міст, під яким протікала вода у фосу до середнього ставу, я побачив на мілині корок. Не довго думаючи, я стрибнув з берега за ним. Здавалося спочатку, що мілина не таїть небезпеки. Все видалося зовсім інакше. Стрибнувши на підмулений грунт, мене почало затягувати як у зибучі піски пустелі. Я дуже злякався і почав звати на допомогу. На моє щастя, поряд проходив Сашко Чугаєвський. Побачивши мене, вже майже по коліна у пісчаній суміші, він без роздумів стрімко наблизився до берега. Маючи довгий зріст та руки, він як кран простягнув мені долоні. Я з переляку вчепився в них. Сашко потихеньку почав витягати мене. Вже через декілька хвилин ми сиділи на березі. Я був трохи шокований, тримаючи того корка у руці і думаючи, а чи варто воно того. Сашко, як старший товариш, посміхаючись та стримано давав настанови: на майбутнє, дивись куди стрибаєш…
Футбольний матч у подвір’ї: хлопці проти курей
Окрім літньої пори, весело було й у шкільний сезон. Мій товариш Володя проживав у парі хвилин від школи. Ми часто заходили на перервах до нього та мого діда. Справи були різні: перекус, щось узяти. У школі я товаришував з хлопцем із Котівки – Романівським Романом. На одній з великих перерв було запропоновано заскочити до Вови. Взяли з собою і Паламарчука Петра та ще, якщо не помиляюся, Петрука Юру та Іщука Сергія. Такою “бандою” ми завітали до Володі. Звичайно, зібравши такий колектив, просто візитом обійтися це не могло.
Володя був старший мене на 3 роки, та вже вчився у ФЗУ у палаці Грохольських-Терещенків, а ми ще ходили до школи. Його графік не співпадав з нашим і часто він був вдома, коли ми у школі і навпаки. Так от, наша зграя на подвір’ї, на дворі пізня осінь. У подвір’ї дощем розмило грунт…і тут мій погляд знаходить м’яча біля паркану. Все, процес незворотній. Миттєво пропонується “трішки” зіграти у футбол. Ніхто не вагався ані секунди. Розділившись на міні-команди, ми почали цю зарубу. З під ніг летить багнюка, повз бігають перелякані кури, гуси, почався невеличкий дощ. Під адреналіном, мій товариш Рома, б’є м’яча та влучає у голову півню, який з цікавістю спостерігав за нашим протистоянням. Удар був нокаутуючим, півнику стало зле. Матч тут же призупинив господар стадіону – Володя. Півнику була надана невідкладна допомога, водичка та вмовляння не вмирати. Через хвилин 5-10 він оклигав, осуджуючи подивився на нас та побіг собі. Було шкода його, але насміялися ми досхочу більш через те, як переживав Рома, якому у вигляді моральної компенсації довелося Володі зі своєї колекції старовинних монет пожертвувати одну. На урок ми трішки запізнилися, але спогади залишилися на все життя…
Полювання на диких качок з плювачок
Як я розповідав раніше, у дитинстві ми майстрували так звані трубчасті плювачки з певного виду рослин та стріляли з них плодами бузини або горобини. Мій покійний дядько, Валерій, був завзятим мисливцем та у серпні, коли стартувало відкриття сезону, приїздив зі своїм сином Дмитром, моїм двоюрідним братом, до Червоного на полювання. Вони ретельно готувалися до кожного виїзду на став. Полювали як на заводському так і на середньому ставу. Мій брат, Дмитро, частіше приїздив до селища та іноді грав з нами у “перестрілки”. Мені тоді було років одинадцять. Ми ганяли по Червоному з пригоршнями плодових набоїв і прицільно дмухали у плювачки. Було весело та динамічно. Я дуже просився, щоб дядько взяв мене з собою на полювання. Але, у зв’язку з тим, що човен був двомісний та з ним випливав його старший син – Дмитро, мене не брали по цій причині та й малий я був для такого, справа серйозна.
Одного разу, повернувшись з полювання, Дмитро з батьком настріляли багато дичини. Я здивувався такій кількості та почав розпитувати, як і що. Мій брат вирішив пожартувати і сказав, що то все з плювачок настріляли, з рушниці все мимо цілі йшло. Я був малий та повірив братові. Розповів товаришам потім у школі. Ми ще більше стали поважати знаряддя розваги, але вже трохи побоювалися, що може пробити дірку десь. Лише згодом, через рік, коли я подорослішав – все зрозумів. Я не образився на брата, бо то був добрий гумор, який у поєднанні з дитячою уявою намалював у підсвідомості голлівудський сюжет…
***
Любі читачі, якщо вам сподобалися мої дитячі спогади та вони навіяли приємні емоції, десь ви впізнали себе – буду радий почути відгуки у коментарях. У мене ще багато є чого цікавого та я міг би продовжувати розповідати.
—————————————————-
Наші спогади, то найцінніше
Особливо дитинство бентежить найбільше
Де б ти зараз не був, присядь та згадай
Своїх друзів, місцини, минуле – не забувай
Антон Булій