Розділи сайту
Мандрівка по зимовому Червоному
Ой, снігу, снігу білого
Насипала зима…
***
Насипала! Цьогоріч зима по-справжньому вступила в свої володіння: добряче полякала морозами, скувала льодом річки та ставки, вкрила землю пухнастим снігом. Не враховуючи обставин, які створюють незручності для роботи та проживання, маємо можливість вдихнути на повні груди свіжого повітря, помилуватися витворами матінки-природи.
І як не залишити для історії найвразливіші моменти цього періоду?!
Отож, віртуальна екскурсія по зимовому Червоному!
***
Оскільки, вирушаємо з містечка до спиртового заводу, то звідси й починаємо.
Цей знак встановлено при в’їзді у селище, де, трішки раніше, збігаються дві автотраси, що сполучають його з Андрушівкою та Житомиром.
Справа, перед очеретом, присипана снігом дорога колишньої вузькоколійки. Скільки ж вона слугувала, порушуючи тишу стукотом коліс вагонів і паровозів, тепловозів. Ще сьогодні її пам’ятає частина мешканців, а згодом залишиться лише одвічною пам’яттю на тій землі, на тих стежках, якими пробігала майже сотню літ.
Прямуємо до сприртзаводського моста. Ліворуч білою стрічкою в’ється заледеніла Пустоха.
А зліва розкинулося білосніжне плесо спиртзаводського ставу. Закуте кригою, воно радо приймає всіх, хто відважується сюди ступити. Проходячи по вже протоптаних слідах любителів зимової риболовлі, аж дух захоплює від споглядання навколишніх пейзажів: прямо видніється дамба, вздовж якої вервечкою тягнуться оголені дерева.
І веде ця дорога до воріт, які вже багато років не відкривалися, але є свідком в’їзду до
потужного підприємства – спиртового заводу, яке діяло ще з Терещенківських часів і носило народну назву – ВИНОКУРНЯ. Та ось уже більше десяти років стоїть як пам’ятка минулого: не димить труба, не чути п’янкого запаху від переробки сировини… Сумно.
З протилежного боку видніється заводська труба цукровика (там ми також побуваємо).
А ось тут попрацювали двоє: рибалка, який буром прокрутив ополонку та “Морозенко”, що проявив свою творчу майстерність.
***
Як і обіцялося, відправляємося тепер до цукроварні – саме з такої назви, з того невеличкого підприємства починалася півторастолітня історія цукрового заводу.
Вказівник, що встановлений одразу за знаком ЧЕРВОНЕ біля оселі Євральових, гостинно запрошує нас до селища.
Неможливо без хвилювання та болю пройти повз Алеї Слави. З портретів на нас споглядають Герої – цвіт нації, цвіт громади. Завдячуючи ЇМ і тим, хто сьогодні відстоює нашу волю, наш суверенітет, ми маємо змогу жити, працювати, подорожувати…
Вічна пам’ять Героям!
Щира дяка воїнам ЗСУ!
З вулиці Миру повертаємо на вулицю Шевченка. Вузенька ґрунтова дорога веде до берега, а перед ним зустрічає нас, чи не столітня, Карабова криниця. Чому має таку назву? Бо жили тут колись Карабчуки і викопали для побутових потреб криницю. Вдавнину, без всяких наукових досліджень та пристроїв, люди вдало вибирали місце для копання колодязів. Ось саме ця місцина прийшлася до вподоби майстру такої справи. І не дарма! Досьогодні джерело (а чи джерела) живить кришталевою водою стареньку. Змінювалися люди, які ретельно доглядали за нею, які користувалися її скарбом, а ВОНА невтомно працює. Сюди приїжджають з різних куточків Червоного, аби набрати джерельно-чистої води.
Через беріг, від краси якого неможливо відірвати око, добираємося до валу, що розділяє заводські ставки.
А ось і ВІН!
Стоїть, мов дід той з бородою,
Велично, гордо над водою…
Хоча й осяяний сонцем, але в зажурі: другий рік поспіль не виконував своєї основної місії – не перероблялися цукрові буряки, не виготовлявся цукор. Але ще “дише”, проводяться ремонтні роботи, зберігаються на підприємстві спеціалісти.
Обернемося навкруги, щоби в комплексі відчути його життя.
Коли зайшла мова про ПРАТ “Червонський цукровик”, то й заглянемо вже до його ровесника – парку Терещенка. Та перш зупинимося на “деповському” містку: зліва від нього, ніби завмерло, серце водних артерій заводу – ВОДОКАЧКА. Нехай перепочине, нехай набирається сил!
В парку, звичайно, веселіше! Чути стукіт дятла, подекуди доносяться голоси пташок – як не крути, а час повернув на весну і літо.
Природа парку у своїй повній красі, як і в будь-яку пору року! Окутана білосніжною ковдрою, дрімає земля; дерева отримують драйв від тріскучих морозів і щедро діляться з пернатими своїми плодами; відпочивають під засніженою кригою озера; тішить дітей і дорослих гірка, утворена насипом землі при будівництві навчального тиру (тир нині бездіяльний, а гірка у сніжні зими виконує свою функцію); чекають своїх відвідувачів бесідки – одна на острові “Кохання”, а дві інших на території парку; завше тішить своєю вишуканістю гірка, створена дизайнерами.
Повертаючись із захоплюючої подорожі, не зогляділися, як уже й пішло на захід сонечко.
Ось воно над цукрозаводськими ставками.
А ось на початку тієї ж вулиці Шевченка.
Не вистачило дня обійти наймальовничіші, найважливіші місця нашого Червоного. Хіба можна оминути ГРАБАРКУ?! Льодово-сніжний покрив Грабарецького ставу додає йому величності і краси.
Виблискують у сонячних променях віковічні кам’яні стіни Терещенківських воловень. Скільки вони пережили поколінь, скільки вони всього чули і бачили! Стоять непохитні, привертаючи до себе увагу старовиною, сподіваючись, що їм ще дадуть друге життя. Нехай сподіваються, є надія: в минулому році почали вивільняти їх від диких заростей та сміття, поруч посадили квіти. Є початок – буде продовження!
Тема старовини привела нас ще до однієї локації – скульптура “Три Грації”. Влітку тут квітують клумби, а зима створила ось яку картину.
Це ще далеко не все те цікаве, гарне, історичне, чим наповнене наше рідне Червоне. Подорожуйте його стежками, пізнавайте його минуле, його сьогодення!!!
***
Завжди рада допомогти у цьому: Тетяна Андрійчук
067 987 84 26